Internet Jockey - главная страница

У мене до вас буде величезне прохання. Напишіть мені на мило невеличкий твір на тему: "Моє ставлення до шлюбу та сім'ї" . Приймаються як маленькі та стислі відповіді так і розгорнуті думки на тему.
Усі питання сюди у коментарі, усі відповіді сюди - merygreycat@rambler.ru
У листі бажано вказати стать та вік.
Буду дуже вдячна за допомогу.)

Как же вы не уважаете себя!Грязными ногами по белым простыням вчерашнего счастья!Да вы просто не понимаете как сложно потом вам будет это все отстирать…Однажды вам захочется обычного, простого счастья и достав его из-под завалов ненужного и грязного белья вы сами поймете что нельзя счастье в таком бедламе держать. Однажды оно просто задохнется…Тогда вы почувствуете свое невежество на вкус. Оно не горькое, не соленое и уж тем более не сладкое. Оно приторно невзрачное. И оно незаменимо ваше. Собственное. Да вы поймете, в конце концов, что эту глубокую помойную яму в своей душе вы вырыли сами!Ах, у вас нет души?!Ах, вы не верите в такое?!И чем же вы тогда отличаетесь от камня…Ну да, у камня вроде даже душа есть.
А ведь без души как даже не выгодно жить. Ведь многие свои промахи можно свалить на больную душу, душевное состояние и на многие другие словосочетания связанные с ней. Душевно больной человек болен именно душой.А если представить что души нет, тогда чем же он болен? Глупые вы и души ваши больны. Больше сказать мне нечего, если сами не поймете и не дадите шанс вашей душе жить.
Вы каменные джунгли. Не знаю, как только чувства живут в вас. Они прорастают сквозь вас как смелые деревья прорастают сквозь бетон .А на моей плодородной почве расти не хотят…Хотя речь не обо мне, как всегда. Я привыкла смотреть на ваши чувства, долающие столь тяжелые препятствия на пути к вашим сердцам. Я привыкла не замечать то как легко вы вырываете с корнем ростки, которые с таким трудом прорастали. Да вам даже понять не дано, что чувствуешь в этот момент!Как будто стоишь за мягкой, теплой, легко дышащей земле, под ногами огромное поле, огромное и…пустое. Не одной травинки, ни малейшего намека на жизнь…Хочется кричать из всех сил, хочется чувствовать, но в итоге лишь ударяешься о каменный навес вашего презрения. Мы ведь по прежнему говорим на разных языках?Вы говорите на языке банальностей, а я говорю на языке человека, который верит в существование души, но отвергает существование бога. Мне он не нужен. Он не поможет мне.
Мне, видимо, не следует перед вами откровенничать. Каждый раз, когда это делаю, потом я жалею об этом. Лишь потому что вы совсем не понимаете зачем я это делаю. Но я все равно продолжаю открывать перед вами свою душу, наверно, в надежде, что вы все же заглянете туда и поймете суть. Ведь в большинстве вы смотрите на поверхность. Там ничего нету. Почему вы не пытаетесь смотреть внутрь?Ведь дверь туда всегда открыта.Просто нужно сделать шаг…
Я не хочу всегда быть для вас примером, я не хочу всегда спотыкаться об ваше одобрение, я хочу меняться и ломать ваши стереотипы обо мне. Я уже ломаюсь, я уже меняюсь. Но ведь вы этого не хотите, ведь вам так не удобно. А мне плевать на то что вы думаете, мне плевать на ваше самолюбие и уверенность что вы все знаете про меня. Более того, о себе вы знаете куда меньше чем обо мне. Вы лишь куклы…мы все куклы.
Если все выше написанное для вас лишь множество разных слов – хорошо, значит я не разочарована, все так как я и предполагала. Если под ногами все еще бетон, а счастье зарыто в куче грязного белья – значит вы все еще в своем мире, а мой мир всего лишь в шаге от вас, но у вас не хватит смелости его сделать.И стоит ли…?

Сьогодні був шалений день.До моїх родичів нещодавно підкинули кошеня. І не просто кудись, а бак де було трохи холодної води. На щастя її знайшли, відігріли, нагодували. І оскільки свої котів вже троє і кожні три місяці кошенята, цю дівчинку треба було віддати у добрі руки. До речі ось така вона:

 Тіки но розмістивши усюди по нету об'яву про мале кошеня як роздається дзвінок. Дзвонили з якогось чи то притулку для тварин. Дівчина каже, є жінка яка хоче таку кицю подарувати сину. Дає її номер, жінка підтверджує, що замовляла кошеня. Я задоволена хапаю свою подругу (дяка їй за все) ми несемось до родиців моїх (мушу додати шлях не короткий, темно, село...), бо треба встигнути за годину зробити неможливе, а саме встигнути до тієї жінки яка буде чекати лише до певного часу. На дорогу до родичів треба півгодини і на поїздку година, а у нас лише година часу...Але ми встигаємо. І от ідемо у автобусі, Тучка(це ми так її назвали) грається, гризе мій палець, верещіть інколи, лунає дзвінок і виявляється жінка вже не хоче кошеня...у той момент ладна була її вбити. А це мале диво, не розуміючи нічого тулиться до мене і дивиться своїми очинятами від яких неможливо встояти...
До того як везти кицю ми з подругою планували потрапити на фестиваль, що у нас проходить. Він відбувається в приміщенні одного супермаркету. Недовго думаючи ми виходимо там і йдемо разом з Тучкою на фест. Мала заспокоюється як тіки ми заходимо в середину. Потім трохи вередує, потім грається, а потім просто засинає у мене на руках.Відчуття тепла і задоволення)))До нас підходить багато людей, подивитись\погладити, але звісно ніхто брати не хоче, посилаючись на різні обставини. Під кінець фесту я вже не намагалась її комусь втулити, просто слухала музику, пестила маленькі вушка, слухала як вона гурчоке від задоволення...щастя). Після невдалих спроб знайти дитині будинок збираємось додому, а при виході до нас підходить дівчинка просто подивитись, слухає історію, яку я всім розповідала про все, що цій малечі довелось пережити і каже: "Я мабуть її візьму."...Ви не уявляєте мої відчуття у той момент, я не повірила спочатку, перепитала, а коли зрозуміла, що її заберуть...ось тут сльози підступились до очей...Дівчинка виявляється шукала сама таку кицю, тіки купляти не хотіла, казала що кицька має сама прийти, або якийсь випадок має звести і тут таке...
Ось так маленьке щастя на ім'я Тучка знайшло дім. Я багато хвилювалась за цей день, бо дуже прикипіла до цих маленьких оченяток, до цього малого дива...і вже так сумую за нею...серце гріє лише думка, що я таки змогла врятувати, хай одне, хай маленьке, але життя...