Internet Jockey - главная страница

Не жалей о сделанном.

Не жалей о не сделанном.

Не жалей.

Умей ждать.

Умей не ждать.

Всё, что ты делаешь - твой выбор.

Не бойся терять - и не потеряешь.

Если ты властен над собой, ты властен над всяким.

Смерти нет, если ты живешь.

Память - палач.

Забвение - убийца.

Скрип коліс.

Удар.

Крик людей.

Холодний асфальт залився червоною кров*ю:

-Викличте "швидку"!-почулось серед натовпу.

-Та зробіть хоч щось!..-кричала якась жінка серед людей, що зібралися за секунду.

Але людина так і залишилася лежати на тротуарі стікаючи кров*ю...

Душа злетіла, відриваючись від мертвого тіла. Легкий вітерець, що підхопив її, поніс блукаючу душу прямо догори. Все вище та вище до небес. До порятунку од всього...

А душа бачила все те, що творилося внизу. Перед нею була кров, люди...і її тіло.

Зламане тіло, що лежало на землі. Невже воно колись належало душі? Ось цей шмат м*яса, що лежав у всіх на очах?! Як сумнівно це виглядало...

А ще душа бачила "швидку", яка під*їхала майже вчасно - була десь поряд, але все одно спізнилася... Якісь хвилини, та навіть секунди, вирішили долю...

Тіло поклали всередину машини з червоним хрестом по всьому даху.

Душа здригнулася. Її намагалися повернути назад. Назад у цей кошмарний світ, де для душі не було місця, по суті-вона була самотньою і зовсім нікому не потрібною. За долі секунд, що вона провела тут, на небесах, душа відчула справжню райську свободу, що вона ніколи не відчувала її на землі. Свободу від турбот, від людей, від життя... Їй подобався теплий вітерець, що грався з волоссям, пестив шкіру і цілував губи... Душа нарешті відчула дотик хмар, і ці дотики ніколи б вона не відчула на цій проклятій землі, де всі емоції і відчуття так до болю знайомі... І від цього безкінечно, до біса, просто остогидлі!..

Знову конвульсія... Знову поштовх у грудях. Серце намагалися запустити. Навіщо?..

Вітер, хмари, свобода... Вони знову виявилися далеко. Бо душа опинилася поряд з тілом. Вона сиділа і дивилася в відкриті очі себе самої:зіниці звузилися до мінімуму і не реагували на світло. А серце так і залишалося непорушним - на радість чи до болю?

Яке це жахливе видовище, навіть якщо ти помер. І навіть якщо перед тобою лежиш ти сам...

-Ще раз! Розряд! Сильніше!-скажено кричав лікар, що тримав у своїх руках щось схоже на дві праски, з*єднані закрученими дротами, які підводились до якогось незрозумілого апарату. Апарату, що душа його ненавиділа-як він сміє рятувати тіло, коли вона, душа, має шанс на свободу?..

-Не треба! Я повертаюсь!..-беззвучним криком обізвалася душа-Не треба...

Але слідом був наступний повштовх, який був сильнішим за два попередніх в десятки разів... Душу не спитали, чи хоче вона повернутися..

Вона повернулася до тіла. Вона вирішила зробити цей беззмістовний крок...

-Пульс!-крикнула жінка в ідеально білому халаті. Всі лікарі полегшено зітхнули. Стали відмічати якіь безглузді цифри у своїх зошитах та навіть не помітили, заклопотані, як з очей людини скотилася остання сльоза... Остання сльоза-спогад. Спогад про омріяну, але так і не отриману душею свободу...

І знову тіло померло... До наступного разу... До наступної смерті... Смерті...

Музика стихає.

Тіло кладуть на землю.

Лунає молитва. Вона більше нагадує пекельні крики. Ріже слух. Змушує внутрішньо здригнутися. А по тілу бігають непомітні мурашки.

Якась жінка припадає до тіла. Кричить. Стогне. Але її відтягують вбік.

Зверху опускається кришка. Забиваються цвяхи-це останній штрих перед тим, як віддати тіло сирій землі. І... Чорний ящик з тілом усередині поміщається у землю.

...А тіло все це бачить. Воно безмовно кричить:

 "-Я тут! Я живе! Не треба! Що ж ви робите?!".

Але ніхто не чує...

І над могилою з*явилися квіти, обв*язані стрічкою. Сріблястими літерами на ній виведені слова: "Ми ніколи не забудемо тебе... Ти завжди будеш в наших сердцях... Твої рідні та близькі..."

Тепер цей вигнанець, що закритий в труні, проведе в ув*язненні вічність лише тому, що вирішив спробувати забороненого плоду. Він дізнався, яка на смак кров. Він відчув смак крові...